Міфи історії України

Розорення Києва
Розорення Києва в 1169 році
(мініатюра з Радзивіллівського літопису)
 

У російського імперіалізму є два найлютіших вороги в Україні: це – українська мова та українська історія. В ім'я перемоги «руського миру» імперія готова знищити цих ворогів, захопивши їх території. «Велика» ідея «руського миру» потребує великої історії, яка йде з давнини і спирається на великі й героїчні події своїх предків. Створювалася велика імперія (велика, скоріше – за розмірами, а не за справами) не тільки приєднанням нових земель, а й присвоєнням чужої історії. Одним із прикладів такої «анексії» є історія України-Русі.


Нащадки русичів, або
Міф про «один народ»

У запалі президентської виборчої кампанії 2019 роки ми пропустили річницю однієї дуже важливої події, яка є яскравим підтвердженням різних шляхів історичного розвитку України та Росії, точніше – Русі та Московії, як вони правильно повинні іменуватися, бо назву Русі у нас було фактично вкрадено.

Перша воєнна агресія майбутньої Московії проти Києва

850 років тому 8-12 березня 1169 року відбулося захоплення і розграбування Києва коаліцією з 11 князів, зібраної Володимиро-Суздальським князем Андрієм Боголюбським (сином Юрія Долгорукого та половецької князівни, дочки хана Аепи Осеневича) і очоленої його сином Мстиславом Андрійовичем.

Андрій Боголюбський
Князь Андрій Боголюбський

Ця подія не вписується в звичайну історію феодальної роздробленості держави і боротьби за головний княжий престол, як мінімум, з двох причин. По-перше, розграбування Києва було скоєно з такою небаченою жорстокістю, яку застосовують тільки до ворожих держав і міст під час загарбницьких воєн. По-друге, князь Андрій Боголюбський відмовився очолити Київське князівство, що було центром Русі, і залишився правити у Володимирі. Його метою було не боротьба за владу в Русі, а ослаблення Києва і зміцнення Володимиро-Суздальського князівства, яке на той час стало окремим політичним утворенням, фактично – незалежною державою.

Ця думка розділяється багатьма, наприклад російським істориком Василем Ключевським, якого навряд чи можна вважати великим українофілом. Він, зокрема, писав: «Так поглянули на хід справ і стародавні літописці, відображаючи в своєму погляді враження сучасників Андрія Боголюбського: на їх погляд, з часу цього князя велике князювання, доти єдине київське, розділилося на дві частини: князь Андрій зі своєю північною Руссю відокремився від Русі південної, утворив інше велике князювання, Суздальське, і зробив місто Володимир великокняжим столом для всіх князів» (Ключевский В. О. Курс русской истории. Лекция XVIII).

Підтвердженням сказаного є факт, що з середини XII століття Володимиро-Суздальське князівство стало називатися «Великим» (це є важливою характеристикою незалежної державності), а з середини XIV століття на цій території утворюється Велике князівство Московське, або Московія, що згодом стала Московським царством.

Битва на Калці
Битва на Калці (мініатюра з
Радзивіллівського літопису, XV ст.)
 

Перше зіткнення Русі з Ордою

Ще одним підтвердженням не лише політичної автономії, а й ментальної відмінності в позиціях Києва та Володимира служить інша подія, що відбулася через півстоліття після розгрому Києва. Коли армія Чингізхана почала рухатися в бік Європи, на їх шляху виявилися половці, що населяли територію на схід від Русі. Боячись розгрому, половці звернулися до своїх споконвічних ворогів русичів по допомогу. На прохання відгукнулися князі Галицької, Київської та Чернігівської земель, розуміючи, що монгольська навала загрожує їм самим.

31 травня 1223 року, між об'єднаним русько-половецьким військом під командуванням галицького князя Мстислава Мстиславовича Удатного і київського князя Мстислава Романовича Старого та монгольським військом, яке очолювали полководці Джебе-нойон і Субедей-богатур, відбулася битва на річці Калці (територія нинішньої Донецької області). Показово, що Великий князь Володимирський Юрій Всеволодович в похід не виступив, формально виславши на допомогу руській раті свого племінника ростовського князя Василя Костянтиновича, який «запізнився» і не встиг приєднатися до основного руського війська. Це говорить про те, що проблеми Галицької, Київської та Чернігівської земель були чужими Володимиро-Суздальському князівству. Для них згодом ментально набагато ближче виявилися монгольські «загарбники» хана Батия, з якими володимирці та суздальці мали тісну співпрацю в рамках загальної державності – Золотої Орди. Незважаючи на те, що битва на Калці була програна русичами, це зупинило монгольських завойовників, які потім майже два десятиліття не наважувалися нападати на Русь.

Що таке Руська земля?

Взагалі кажучи, топонімічний поділ між Руссю та іншими територіями існував значно раніше, можливо – одвічно. Про це свідчить дослідження давньоруських літописів, дуже чутливих до точності географічних назв. Саме поняття «Київська Русь» є пізнім винаходом істориків, термін з'явився лише в 1-й половині XIX століття. За допомогою нього намагалися створити «прив'язку» до інших штучно сконструйованим топонімів, таким, як «Північна Русь», «Новгородська Русь», з метою обґрунтування фактичної «приватизації» Росією назви Русь і тієї частини давньоруської історії, яка повинна належати Україні (а заодно, для більшого ефекту, і спробувати приєднати до себе її географічну територію).

Насправді первинна назва Русь обмежувалося землями Київського, Чернігівського і Переяславського князівств. Пізніше, до Русі стали зараховувати і землі Галицького та Волинського князівств. Це чітко фіксується в усіх стародавніх літописах. Наприклад, «поїхати в Русь» з Новгорода, Ростова чи Суздаля означало поїхати на південь, як правило, до Києва, або далі, на Волинь та Галичину («Чому Росія не Русь»).

Дуже показовою є цитата з Іпатіївського літопису (1155 рік): «Юрий Владимирович… иде из Суздалья в Русь и приде Киеву». Ще більш переконливо ця ж літопис говорить, що в столицю суздальської землі приходили купці «из Царьгорода, и от иных стран, из Русской земли и аче латинан». Руська земля поставлена між Царгородом і латинським заходом («Чому Росія не Русь»).

У літописах часто зустрічається вираз «із Орди в Русь», як наприклад, в Новгородському літописі (1315 рік), Сімеонівському літописі (1327 рік) та інших, що описують події початку XIV століття. («Русь» – материал из Викицитатника)

Відмінності між споконвічною Руссю (майбутньою Україною) та іншими територіями не тільки в топонімії. Ці держави більшу частину своєї історії жили самостійним життям, часто перебуваючи у ворожих геополітичних таборах. Лише через 70 років після розгрому Києва Боголюбським війська хана Батия після запеклого опору захопили Київ, після чого він втратив значення столиці. Політичний центр України-Русі перемістився в Галицько-Волинське князівство, якому вдалося зберегти незалежність. Для Києва починається століття (з 1240 по 1363 рік) ярма Золотої Орди з претензіями на протекторат його васалів – Володимиро-Суздальських князів, які мали з ординцями взаємовигідні відносини.

Велике князівство Литовське
Велике князівство Литовське
 

Однак уже 1363 року Київське князівство практично добровільно увійшло до складу Великого Князівства Литовського (ВКЛ), рятуючись від впливу Золотої Орди. До речі, повна назва цієї держави була такою: «Велике князівство Литовське, Руське, Жемайтське та інших земель». Нагадую, що «руським» тоді називалося все, що стосувалося Русі (тобто Київського князівства та суміжних до нього земель) і не мало ніякого стосунку до Московії. Слід зазначити, що ВКЛ було досить сильною державою і найлютішим ворогом Золотої Орди та Московського царства, з якими постійно відбувалися військові конфлікти за сфери впливу.

Слід зауважити, що в ВКЛ входили білоруські землі і частина територій нинішньої Росії (Брянськ, Курськ, Смоленськ). Точно так Новгородська республіка не входила до складу Московії і залишалася незалежною державою аж до 1478 року. Це була дуже велика держава, в роки розквіту вона займала всю північну частину Східної Європи, тягнучись від Балтики до Уралу. Але на його територію весь час зазіхала сильніша у військовому відношенні Московія, і в результаті вирішальної битви на річці Шелоні 14 липня 1471 року між московитами та новгородцями Новгородська земля була анексована Московією і назавжди втратила суверенітет.

Шелонська битва
Меморіальна дошка на
місці Шелонської битви
 

У складі ВКЛ, а потім – Речі Посполитої (куди ВКЛ увійшло в 1569 році) Україна-Русь перебувала більше 4-х століть, до 1793 року, після чого, в результаті Другого поділу Речі Посполитої вона майже повністю (за винятком Західних областей) увійшла до складу Російської імперії. Але ще за століття до цього в України був шанс здобути суверенітет, коли в 1648 році утворилася незалежна козацька держава (Гетьманщина). Однак в результаті багатьох помилок цьому не судилося здійснитися, і Гетьманщина розділилася на Лівобережну Україну, що стала частиною Московії, і Правобережну Україну, яка «повернулася» до складу Речі Посполитої.

Про те, що об'єднання з Московією не було добровільним, я писав у статті «Переяславська рада, або Міф про возз'єднання». Дійсно, про яке «добровільне об'єднання могла йти мова, коли союз укладався між однією з найдемократичніших держав Європи (Гетьманщина) і однією з найжорстокіших тираній світу (Московське царство), що були фактично антиподами політичного устрою. Союз замислювався як тимчасовий договір про протекторат Московії з метою військового захисту, але реальність виявилася зовсім іншою. Це одне з найбільш трагічних подій в історії України, з якого почалася 300-літня історія колоніального статусу в складі Московського царства, а потім – Російської імперії та Радянського Союзу. Однак, незважаючи на століття антиукраїнської політики, так і не вдалося знищити українську мову та українську ідентичність.

У світлі сказаного зовсім по-іншому виглядає політика багатьох історичних діячів, які відстоювали незалежність України-Русі. Це не тільки Іван Виговський, Петро Дорошенко та багато інших, які противилися приєднанню до Московії, а й ті, хто згодом виступав за відновлення суверенітету. Багато з них, наприклад, Іван Мазепа, Симон Петлюра, Степан Бандера перетворені російською історіографією в негативних, навіть одіозних персонажів, але насправді вони були національними лідерами, які боролися за свободу своєї Батьківщини. У європейській історії подібні діячі (наприклад, Тадеуш Костюшко в Польщі або Джузеппе Гарібальді в Італії) зведені в ранг національних героїв, вважаються, символами своїх країн.

Народна мова Русі та сучасна українська мова

Але відмінність між Руссю (Україною) та Московією набагато глибша, ніж наявність географічних кордонів. Йдеться про мову, яка по праву вважається «душею нації» і визначає ментальні відмінності між народами. Саме тому так багато спекуляцій на цю тему, лютих спроб «довести», що української мови не існує, що це нібито не мова, а діалект, що її штучно придумали і так далі. Мова є чи не найголовнішим інструментом в аргументації спільності російської та української історії. Менш радикальні ревнителі спільності мов визнають їх відмінність, але все одно вважають, що раніше була одна мова і один народ, а потім, через штучне розділення відбулися мовні відмінності, і цю ситуацію треба обов'язково виправити.

Насправді ситуація зовсім не така, і мова є вагомим аргументом, що спростовує міф про нібито «один народ», насильно розділений на частини, які повинні були об'єднатися. Перш за все, є всім відомі факти, які доводять, що українська мова ніяк не менш значуща, ніж російська. Так, класик української літератури Іван Котляревський видав поему «Енеїда» літературною українською мовою в 1798 році, за рік до народження класика російської літератури Олександра Пушкіна, який вважається основоположником літературної російської мови.

Про те, що українська мова налічує багато століть, свідчать дослідження мови українців часів Козаччини. На користь автономії і великої значущості української мови говорять і такі факти. Українська музична культура налічує близько 200 тисяч народних пісень, більше ніж у будь-якій іншій нації на Землі. Значна їх частина має вік не менше ніж 3,5–4 століття, а можливо, і набагато більше. Це було ще до Переяславської Ради, яка відбулася в 1654 році. Українська мова значно багатша за російську як за загальним обсягом (256 проти 150 тисяч слів), так і за складом синонімічних груп.

Але українська мова ще набагато старша. Сучасні дослідження доводять, що українська мова існує дуже давно, вона, у всякому разі, не менш древня, ніж та, що зараз називається російською. А багато дослідників вважають, що її вік рахується з середини 1-го тисячоліття, тобто, приблизно, з часу заснування Києва. Так, на матеріалі більш доказових досліджень пам'яток писемності XI–XIII століть і унікального дослідження «графіті» на стінах Софійського собору в Києві (написів, надряпаних відвідувачами в XI–XIII століттях) відзначається, що вже в X–XII століттях в мові жителів Київської землі дуже помітні ознаки майбутнього української мови.

Велике князівство Литовське
Графіті на стінах
Софійського собору
 

Ці результати блискуче проілюстровано в чудовій статті «Безапеляційні докази того, що єдині нащадки Київської Русі – українці!». Ось деякі з них: м'який і з дифтонгу ? (в російській – е); кличний відмінок іменників: владико, Стефане, голово; закінчення «У» в родовому відмінку однини чоловічого роду: спору (з того спору); форму дієслів без «Т»: пече; дієслова минулого часу, що закінчуються на «В» : писав, ходив, молив; дієслова із закінченням «-ТИ»: долучити, писати, скончати; м’яке «Ц» наприкінці слів: чернець, (помилуй) Валерця, поможи Архипцю; прикметники втрачають на кінці «Я»: многопечальна, благодатнєша та багато інших. Стаття має безліч цікавих прикладів з ілюстраціями цих «графіті».

Швидше, російська мова – це бічне відгалуження розвитку української, ніж навпаки. У своєму розвитку російська (точніше – московська) мова первісно не мала тих особливостей київського мови, про які говорилося вище. Навпаки, вона зазнала значного впливу мов тюркської групи: кипчацької, монгольської та старотатарскої. Сучасна назва «російська» не обов'язково вказує на те, що це була мова Русі, та й називалася вона спочатку по-іншому, що і є причиною непорозумінь. Вся справа в тому, що на початку 18-го століття за указом Пера I московську мову (мову Московії) стали називати великоруською (а потім, просто – російською), а ту мову, яка споконвіку була руською (або русинською), нарекли малоросійською, а потім вона стала називатися українською, існуючи такою і донині. Ця еквілібристика з назвами плутає карти, і дає підстави заперечувати, що українська мова існувала задовго до того, як вкоренилася її сучасна назва. Таким чином, у нас було вкрадено навіть назву мови, а не тільки країни.

*   *   *

На завершення хочеться запитати, хто ж насправді має право вважати себе спадкоємцями Русі, нащадками русичів? Ті, хто жив на цій землі півтори тисячі років тому та їх прямі нащадки? Народ, який нікуди не переселявся, який не прибув з чужої планети на кораблі під назвою «Україна», а займав ці землі споконвічно? Або ті, хто тисячу років тому, колонізувавши інші території, заснували там нову державність і тепер претендують на історію іншого народу тільки тому, що вона мінімум на півтисячоліття древніша і багата багатьма славними подіями, яких не було у них?

Для мене ці питання є риторичними.

 

Далі буде...

 

© Павло Горностай,
доктор психологічних наук, професор

Дата публікації 16 травня 2019 року

 


Деякі відеоматеріали на цю тему:
«Пропавшая грамота». Как Московия украла историю Украины
Часть І   Часть ІІ   Часть ІІІ   Часть ІV


Міфи історії України

Проект виходить двома мовами: українською та російською.

[Українська] [Русский]

 

Міф № 1: «Один народ»
Міф № 2: «Возз'єднання»
Міф № 3: «Російський Крим»


 

Інші статті автора на близьку тематику:

«Эффект лягушки», или_Вторая информационная война Убивающие дракона: очерк патосоциологии
Новый Майдан или «парламентская революция»? Гражданское общество Украины: свобода или смерть
«Ампутация мозгов», или Нужен ли нации научный интеллект? Современная Украина в свете исторических травм
Информационный Франкенштейн, или Реальные последствия информационной войны Всегда ли истина посередине?
«Крымнаш», или еще раз об исторической справедливости Социальные конфликты и групповая идентичность
«Карточный домик» кремлевской пропаганды Журналистика должна быть честной, иначе она становится опасной

 

До загального списку публикацій

 

Назад